14
Oct, 2014

У березні 2014 року сповнилося 70 років від кривавих подій на Холмщині, коли навесні 1944 року було вбито біля 4 тисяч православних українців – мешканців земель, що розташовані на захід від ріки Буг і тепер знаходяться на території Польщі. Ця трагічна сторінка української історія мало знана серед широкого загалу і все ще недостатньо вивчена професійними істориками. З метою заповнити згадану прогалину в українській історії, пролити світло на події тих років, з’ясувати їх причини та наслідки, 4 жовтня в Торонто в Інституті св.Володимира відбулася наукова конференція під назвою “Холмщина під час другої світової війни”. Конференція була зорганізована Українсько- Канадським Дослідчо-Документаційним Центром, Науковим Товариством ім.Шевченка в Канаді і О’бєднанням Українців “Закерзоння”. В роботі конференції взяли участь історики з України, Польщі та Канади.

Доповідь “Холмські події та їх трагічне відлуння на Волині й Галичині” представив керівник катедри історії Національного Університету “Острозька Академія” професор Володимир Трофимович. Головною тезою його виступу було твердження, що саме вбивства польськими підпільниками активістів української громади, що почалися вже від осені 1941 року, і стали тим вогнем, що запалив помстою українських повстанців на Волині в 1943 – 44 роках. Як свідчить заява Проводу ОУН(б) з приводу подій на Холмщині влітку 1942 року, “Холмщина і Підляшшя …переживають чергову мартирологію… На теренах Холмщини і Підляшшя маємо від кількох місяців польсько-радянську партизанку і німецьку пасифікаційну акцію із вістрям, спрямованим в українське населення”. За принципом доміно, вістки про антиукраїнські акції на Холмщині викликають масові антипольські акції на Волині, а ті, в свою чергу, породжують новий спалах антиукраїнських операцій в березні 1944 року. Криваві воєнні сутички між українським і польським підпіллям на Холмщині продовжувались до переходу німецько-радянського фронту у липні 1944 року. В інших, більш прихованих формах, українсько-польська війна тривала до 1947 року.

Професор Ґданського Університету Ігор Галадіда присвятив свою доповідь долі православної церкви на Холмщині у 1939-1944 роках. Він охарактеризував ситуацію з провославною церквою в міжвоєнній Польщі як дуже складну та вкрай несприятливу для української пастви. Тож, наголосив доповідач, нічого дивного, що початок війни більшість православних холмщаків зустріли з певними надіями. Зусиллями українських політичних кіл на чолі з Володимиром Кубійовичем у Генеральному Губернаторстві під німецькою владою було створено дві православні єпархії: холмсько-підляську – її очолив проф.Іван Огієнко (після постригу прийняв ім’я Іларіон), та краківсько-лемківську, яку очолив архімандрит Палладій. Завдяки невтомній діяльності митрополита Іларіона, православній громаді вдалося повернути від римо-католиків 20 церков, та за станом за квітень 1942 року збільшити число парохій від 51 (в 1939 р.) до 144, а на початок 1943 року – до 162. Насправді , німці лише зовнішньо і початково сприяли розбудові православної церкви, а незабаром почали всіляко обмежувати її діяльність і переслідувати її душпастирів. Однак, найважчою ситуація православного духовенства і віруючих стала в другій половині 1943 року та в 1944 році, коли польсько-український конфлікт набрав найбільших масштабів. Внаслідок цього конфлікту, Церква втратила кілька тисях замордованих вірних та більше десятка вбитих священиків. На жаль, завершив свою доповідь проф.Галадіда, і закінчення другої світової війни не принесло змін на краще. Еміграція митрополита Іларіона і частини духовенства на Захід, продовження українсько-польського протистояння в 1945-1947 рр., виселення холмських українців на підсовєтську Україну – все це призвело до деструкції та занепаду православної церкви на Холмщині.

“Холмщина в політиці польського еміграційного уряду в Лондоні та його крайової репрезентації в роки другої світової війни” – такою була тема доповіді д-ра Романа Висоцького, наукового працівника Інституту Історії Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні (Польща). Оскільки д-р Висоцький не зміг особисто прибути на конференцію, його доповідь зачитав маґістр Євген Ладна. Після німецької інтервенції та поділу Польщі між Німеччиною і Радянським Союзом в 1939 році, поляки вибрали уряд в Лондоні, найбільш впливовою фігурою якого став прем’єр-міністр Владислав Сікорський. Делегатура Уряду на Край організовувала підпільну цивільну владу на окупованій території, а поряд з нею діяла і воєнна влада, що в лютому 1942 р. оформилась в Армію Крайову. Зі звітів та інструкцій цих польских структур бачимо
вкрай недовірливе ставлення польського еміграційного уряду до українців. Активізація українського руху на Холмщині в перші місяці німецької окупації була негативно сприйнята поляками. Для польського підпілля діяльність українських установ утотожнювалась з прямою зрадою польської держави та співпрацею з німцями. Коли в 1942 – 43 рр. польське підпілля вчиняє масові вбивства українського населення на Холмщині, у звітах до уряду в Лондоні про збройні акції польського підпілля майже нічого не згадується. В червні-липні 1943 р., коли вбивства українців вже не можна було замовчувати, все одно твердилося, що “порівняно з великою кількістю польських жертв, кількість українців, які раптово померли, незначна”. З початком українських антипольських дій на Волині, командування АК починає підготовку ударної акції проти українців. І хоча українці в Холмі офіційно засуджували акції терору проти мирного населення будь-якої національності, польське підпілля у всьому звинувачувало лише українців. З літа 1944 року, коли Холмщину, Підляшшя і Люблінщину зайняли радянські війська, українське питання для польського уряду в Лондоні перестало бути першорядним. Як повідомляли Делегата на Край з Лондону, вже в лютому 1944 року між британцями та Сталіним відбулася домовленість про переселення українців на схід
за лінію Керзона. Так Холмщина залишилася Польщі, а українці, позбавлені прабатьківської землі, мали розчинитися в загальнорадянському морі.

Останню доповідь на конференції представив маґістр Мирослав Іваник з Торонто. Його дослідження було присвячене статистиці жертв серед цивільного населення Холмщини на основі документів УЦК в Кракові та звітів вермахту та німецької поліції. Як зазначив мґр. Іваник, в колі польських істориків побутує значна гіперболізація польських жертв польсько-української війни періоду 1939-1944 рр. Насправді, цифра 100 тис. загиблих поляків, що часто фігурує в польських виданнях, не підтверджена жодними конкретними підрахунками: реальні обчислення жертв, знаних з імен, обнижують це число десь до 33 тисяч. Яке ж число жертв по українській стороні? На основі вивчення різноманітних джерел М.Іванику разом з проф.Галадідою вдалося створити комп’ютеризовану базу даних тих жертв, чиї імена вдалося встановити. За цими
даними, на Холмщині в 1939-1944 рр. загинуло більше 5 тис. українців, і в переважній більшості вони були вбиті поляками. Величезна кількість загиблих жінок (1389) і дітей (503) вказує, що акції польських відділів мали характер етнічної чистки. Серед жертв переважали хлібороби, та інтелігенція і провідники громади– вчителі, священики, солтиси, мужі довіри, кооператори, члени допомогових комітетів. Таким чином, робить висновок мґр.Іваник, дане дослідження суттєво змінює баланс обопільних жертв. Додавши його результати до попередніх підрахунків українських жертв польсько-української війни на основі архівів СБУ – 16 523 особи -, а також включивши українські жертви у південній частині Закерзоння, одержимо сумарну кількість до 30 тисяч, що зрівняється з числом вбитих з польського боку. Конференція викликала великий інтерес серед слухачів та вилилась у жваву дискусію.

Особливо хвилюючими були виступи безпосередніх свідків подій на Холмщині. Істотно доповнили доповіді і коментарі проф.Петра Потічного. Як висновок, справедливим видається твердження проф.Трофимовича, що “друга польсько-українська війна” (за визначенням В.Вятровича) була війною за державність і незалежність з обох боків, от тільки розуміння цієї незалежності було різним. Українці билися за незалежність України проти Польщі, яку вважали загарбником українських земель. Поляки ж захищали своє право володіти “кресами”, не зважаючи на українські інтереси. Скористалися ж цього конфлікту не поляки і не українці, а німці, що утверджувалися на окупованих землях за принципом “розділяй і владарюй”, і кремлівська влада, якій на руку було взаємне винищення національно свідомих
українців і поляків.

Даґмара Турчин-Дувірак,
пресовий референт НТШ.

14_10_2014_Kholm-4

На світлині – учасники конференції (зліва направо): М.Іваник, К.Кебузинська (голова сесії), В.Трофимович, Ю.Даревич (співорганізатор), М.Стех (голова сесії), П.Потічний, І.Галадіда, Д.Даревич (співорганізатор).